Сенкан к оповиданню "Лось"Евген Гуцало про двох хлопчикив и дядька Шпичака
— Га? — обізвався дядько.— Ну як?..Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами.Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.— У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги.Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися,щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги.— Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник.— Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають.— Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись:— А вам яке діло?— Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом упявся в підпалкувате обличчя.— О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.— Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.— Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вамод мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі мяса, нескривджу.Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.— І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.— Роги віддам! — ще гукнув дядько.Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щосьтіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побігнавздогінці.— Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьмиі, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його зополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось такизнесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявивсядужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думатипро те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися взаповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди тийого подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці —далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагавсяб. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як щенедавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся настрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, покидорогу йому не перетнула куля.Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тіломприслухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом дикимрозложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти,хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.
Подпишись на наш канал в телеграм. Там мы даём ещё больше полезной информации для школьников!
