Твiр на тему краси кохання в повiстi "тiнi забутих предкiв"
Kохання… Це дивовижнепочуття завжди хвилювало людей, кликало на подвиги в ім’я коханого чи коханої.Тому й не дивно, що видатний український письменник, майстер психологічнихновел, береться за перо, щоб написати історію одного кохання, кохання гуцульськихРомео та Джульєтти. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною івірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», досмерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що,мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижнихміфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них«весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнєкохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям.Виросло воно середтяжкого духу ворожнечі, що оточували дітей двох родів з самого дитинства.Криваві бійки, які дуже часто закінчувалися трембітанням трембіти, «оповіщаючигорам і долам про смерть», не змогли закреслити в серцях полум’я чистогокохання, яке ніжно оберігала сама природа. Вона навіювала чарівні пісніМарічці, і вони, здається, «гойдалися з нею ще у колисці, хлюпались укупелі, родились у її грудях, як смереки ростуть по горах». Природа дарувалаІванові дивовижну гру на флоярі, і мелодії для своєї гри він чув серед гір,лісів, річок, він чув від самого шезника. Не могло не зрости серед цьогоцарства природи велике полум’я кохання, об’єднуючи душі, шо тягнулися усе своєкоротке життя до живого, до прекрасного.Невеселою була розлукадвох кохаючих сердець, але є у життя свої правила. Потрібно було Івану йти унайми на полонину. А в цей час смерть забрала кохану туди, куди немає ніякоїстежки. І здається, якщо б вона була, побіг би туди Іван, щоб навіки з’єднатисяз Марічкою. «Великий жаль вхопив Івана за серце». Зруйновано всі мрії, усінадії. Пішов він • якнайдалі від людей, і усі вважали, що загинув він відвеликого жалю. А молоді дівчата склали пісню про велике кохання, яке сталобільше, ніж смерть. Але ні, на сьомий рік з’явився Іван і навіть одружився зПалагною. Головним стали — господарство, маржинка… Проте кохання ніколи невмирає, і серед турбот ґаздівства злітав до нього знайомий голос:- Ізгадай мні. міймиленький,
- Два рази на днину,
- А я тебе ізгадаю
- Сім раз на годину.А одного разу Іван їїпобачив — Марічку, свою кохану. Так. він розумів, що це нявка, але не хотів уце вірити, бо вело його кохання. Знайомий голос, знайомий стан кликали у гущинулісу. Й Іван ішов, бо бачив тільки свою Марічку. Він навіть рятує її відчугайстра, йдучи з ним у танок. І грає ту мелодію, шо чув від щезника. Коханняробить дива. Людина забуває, що бачить перед собою нявку, що вона веде її насмерть. І смерть приходить, забираючи Івана у страшну безодню, але не вмираєкохання, яке більше, ніж життя, більше, ніж смерть.Є на світі дивовижнаприрода, але й є на світі дивовижне кохання, яке не закінчується зі смертю, апродовжує жити у серцях людей, у піснях, у згадках. Своїм твором «Тіні забутихпредків» М. Коцюбинський возвеличує чарівне почуття — кохання, нагадуючи людям,що воно головне у житті, що тільки воно зігріває серця, що тільки воно світить,як провідна зірка. І світитиме завжди!
Подпишись на наш канал в телеграм. Там мы даём ещё больше полезной информации для школьников!
